Вход или Зарегистрироваться

ВЫБЕРИТЕ ЯЗЫК
CHOOSE LANGUAGE
选择你的语言

РУССКИЙ ENGLISH 繁體中文
Все статьи | От искусствоведов | Луиза Белозерова

"…І повернутися в любові". Луїза Білозерова про Антолія Непорожнього

| 20:50
Арт-статьи. Пейзаж 2001р. А.К.Непорожній
Пейзаж 2001р. А.К.Непорожній

…І повернутися в любові.
Пам’ять любить салюти. Сухі постріли холостими на цвинтарях…Артилерійські залпи на прощання із тими, хто був сильний і владний на світі цьому…
Але смуток Анатолієвих друзів, побратимів-художників відлунав салютом дивним і не схожим на інші. На межі із Мурованокуриловецьким районом, де всі джерела цілющі, а природа загадує душі про рай, де ліс гоїть усе скороминуще, вони підняли рушниці у незімкнене верховіття. Тут стільки не впольованих ними зайців, стільки поцілених поглядом, а не курком кізок, підмічених пейзажів і позичених сюжетів, сокровенного і разом пережитого, що всі духи лісу, води і землі разом із друзями торкнулися чарки, накритої скибкою хліба. Помовчали разом із людьми. Попросили вічність зустріти добром того, хто жив, не зраджуючи таланту і совісті.
Доля відміряла Анатолію Непорожньому двічі по тридцять три роки і дарувала несподівану та коротку смерть.
Може, то і нагорода за характер із делікатності та доброти. За роботящість – таку вже старанну, наче все життя готувався до якогось великого і судного іспиту. Що ж до творчості і душевної суті…
Якщо світом править непорушний закон збереження енергії, то і енергія духовна не виникає з нічого і не зникає в нікуди. Вона лише переходить з одного стану в інший – даруйте за повтор із фізики – в еквівалентних кількостях. Тому, якщо світ ще не врізався у апокаліпсис виродження, за те треба дякувати молитвам, художникам, поетам і музикантам. Художникам та поетам у безмежному вимірі – від хлібороба до жінки, яка годує груддю немовля.
Анатолій Кузьмич Непорожній – художник за покликанням, освітою і членством у Національній спілці художників України. Ортодоксальний соцреалізм ловив, але так і не вполював його, завжди тихо усміхненого і, здавалося б, такого шляхетно поступливого.
Оглядаєшся на час та Анатолієву творчість і росте подив. Господи, як же це йому вдавалося, як залишався самим собою.
Мистецтво – жорстоке. Весь час подай йому свіжої крові. Нового спалаху експресії, непізнаних образів, революції форм. Хтось відбувався полотнами із колгоспницями на все ширших ланах, однаково далеких як від каторги бурякових гектарів, так і від мистецтва.
Анатолій відчинив навстіж вікно свіжому повітрю і сонцю по-своєму. Тихо, але дійсно по-новаторськи. Чи не першим в Україні взявся…за чеканку. Так, вона бринить традиціями і красою сходу. Але, виявляється, її давно чекали мотиви Кармелюка і Коцюбинського. Чекали глибоко приховані інтимні почуття. І він працював, працював, відкриваючи нові почуття, нові форми, образи.
А коли рука набула досконалості, Непорожній сміливо вивів метал на вулиці і площі наших міст і сіл.
Тоді, у шістдесяті роки і пізніше багато будувалося, і скульптор Непорожній прикрашав простір, населені пункти, одухотворю вав, надавав неповторності. Вже сам перелік монументальних робіт, за кожну з яких не соромно перед часом і мистецтвом, багато говорить про невтомну працездатність. Чудові меморіали загиблим воїнам у Тиврові, Клекотині Шаргородського району. Співучасть у визначних київських роботах. Один, а потім другий меморіал на особливо важливому для історії Вінниці – перед будівельним технікумом ( повстання 1917 року, барикади перед Народним будинком ).
І при всій монументальності то все дуже людяні, із рисами власного неповторного почерку, роботи. І … добрі, теплі.
Усі ці твори ( спасибі школі чеканки! ) виконані у техніці виколотки. Тобто, скульптура немов би облита листами міді. Це економно, бо де ж набрати стільки бронзи! Водночас, не поступається за виглядом і не боїться часу. Але ж яка ювелірно-ковальська майстерність, помножена на обсяг!
Втім, Непорожній не був би самим собою, якби вдовольнився почесною монументальністю. Істинну досконалість розумієш, коли вдивляєшся у його виставкові роботи – погруддя Олександра Гріна, Пабло Неруди, давнього українського іконописця Аліпія, композитора Сергія Рахманінова.
- Чи любив Анатолій класичну музику? – не випадково питаю його друзів, Заслуженого художника України Ігоря Синєпольського та скульптора Володимира Смаровоза. Питаю тому, що весь драматизм Рахманінова, уся його ні на кого і ні на що не схожа музика – ось у цьому скульптурному портреті. Звідки ця глибинь не у музиканта, у художника?
І довелося почути у відповідь те, чого не чула ні від кого:
- Розумієте, мистецтво, як космос, - єдине. Немає значення, чим працюєш, - словом, звуком, барвами. Головне, чи вдалося… І тоді це всім видно – і музиканту, і поету.
Чи не тут пояснення таємниці, яку давно помічають: якщо вже людині даровано талант, то він завжди багатогранний.
Ще складніше завдання поставив перед собою Анатолій Непорожній, коли взявся за медальярство. Медаль – печатка часу. Не хочуть, не згодні роки і століття минати, не лишаючи по собі відбитку!
Але чим менша форма, тим більша досконалість має бути вкладена. Про цей закон ще раз замислюєшся, знову і знову його відчуваєш, коли бачиш медалі, виконані Анатолієм. Якби не стилізований підпис Непорожнього на медалі-портреті Данте Аліг`єрі, то залишалося б повне враження, що перед тобою старовинна італійська класика.
Класичне і національне, загальносвітове і українське завжди перепліталося, не просто співіснувало, а додавало висоти один одному в його творчості. Щільний піщаник – матеріал праслав`янський. Хто хоч раз бував у нашому краєзнавчому музеї і торкнувся плеча скіфської …ні, не люблю це слово «баба» - праматері нашої, богині життя і землі, той відчує щось глибоко родинне. І до віковічної скульптури. І до мудрого каменю, що зберіг та доніс крізь тисячоліття щось невимовно дороге і важливе.
Чи варто дивуватися, що Непорожній багато і плідно працював саме із піщаником. До речі, тим самим матеріалом, з якого витесані хрести на старовинних козацьких могилах. Сучасні роботи Анатолія із щільного піщаника – то частки симпозіумів, які залишилися назавжди під відкритим небом у Ямполі, Буші, у різних куточках Вінниці. Як назвати ці твори-роздуми? Посланнями у майбутнє, перепустками у вічність?..
Минають роки, і людина – якщо вона дійсно такою є – стає мудрішою. Простішою. Бо всі життєві дороги таки йдуть в одному напрямку. До храму.
Свій храм давно знайшов у розкошах рідної української природи. Але скульптор – не живописець. Не той жанр. Не ті творчі завдання і можливості. Та все ж як освідчитись Природі : «Я тобою живу, дихаю?..»
Прекрасну традицію започаткував і підтримує немирівський санаторій «Авангард». Запрошує художників України та зарубіжжя до себе на пленери. Маестро спілкуються, відпочивають, творять. А потім частка створеного залишається у картинній галереї санаторію. Попервах Анатолій Непорожній у тому художницькому гурті почувався сиротою – усі сповідують живопис. Лише він однак – скульптор…
Але тихо-тихо він, новачок на живописному стадіоні, взявся до незнайомого і незвичного…
- І вийшло краще, ніж у інших, - визнають художники.
Так пірнув з головою у живопис і не потонув, а одразу поплив брасом. Роботи пастеллю – пейзажі, натюрморти – із гідністю беруть участь у багатьох виставках та привертають заслужену увагу. Скільки куточків подільської природи могли б впізнати себе у роботах Непорожнього, скільки квітів усміхнулись, немов доброму знайомому.
…Коли неждане горе сталося, коли невтішна дружина і гарна пара дітей – донька із зятем – ступили до його майстерні, по-іншому торкаючись кожної дрібниці, до рук потрапила стара, бувала у бувальцях картонна папка. Із нею Анатолій Кузьмич не розлучався ніколи – в дорозі, на полювання, сидячи перед телевізором. Там завжди змінювали один одного аркуші паперу, і всі думки, усе запримічене, вхоплене на лету лягало з-під олівця на біле тло.
Праворуч вгорі на потертому картоні лише один-єдиний напис:

«Жити – це робити те, до чого лежить душа. Усе інше – смерть».

Отака, виявляється, заповідь, яку сповідував усе життя. А служіння любові – світ давно це знає – то і є дорога до храму. До вічності…

автор Луїза Білозерова